Синіше за синє
Written by Camille J. Excell | Illustrated by Nana Utsugi | Translated by Oleksandra Shendryk
[ English / англійська ]
Across the desert plain Besi could see a low, dark cloud racing toward her. Her right hand glided down to her left hip, her fist gently closing around the handle of her dagger. Besi narrowed her eyes and saw specks of glitter-ed blue amidst this dark cloud. It arrived quickly, in a blink, and Besi saw what this mass really was.
Before her stood a group of the most peculiar creatures she had ever seen. Towering at eight feet tall, these creatures were completely draped in a shimmering blue gown and through the gown extended two spindly, lanky arms to the sky. At the apex, their hands met to form a cup and hovering in the middle was one, giant, incredible, golden eye.
Besi had travelled very far, and very long, looking for her brother. Floating in space for an eternity, she had never imagined creatures such as these could exist. Their presence instilled something like fear in her soul. Though, it was not the type of fear one feels when there is danger, but the type of fear one feels when standing at the edge of the universe, or in front of a sunset; awe.
The creature in the front twisted their body slightly and gracefully extended one long arm, the golden eye coming with it, until it planted in the air directly in front of Besi’s face.
“I…” Besi croaked, but a sudden breeze threw her hair over her face and she stopped. A booming voice came to her.
“We have been keeping our eyes on you, as you have travelled across the sky. You became quite lost.”
Besi’s heart collapsed and dripped down to her toes, ”I didn’t mean to leave him”, she whispered to the eye.
“We know,” the voice responded. Silence fell between them. Besi and the creatures stood in this way, until the sun fell and stars began to light up. Galaxies came and went, civilisations rose and fell, and Besi breathed shallowly and slowly until another breeze, this time a gentle one, carried a softer voice with it: “Come”.
The creatures formed a circle around Besi, and began to guide her across the desert. They walked for one, very long night. As a sun began to climb the sky, they reached a field of tall plants with large, cloudy orbs hanging from them like berries. Through the field they went and finally reached the edge of the crops.
“We have had many others like you,” she heard, and as the plants parted she saw a brilliant shanty town, on the edge of the ocean. Besi looked up at the creature and it blinked slowly as the sun reached heaven and warmed the sand beneath Besi’s feet.
“Is my brother…?” she ventured.
The creature twisted, once again, and slowly lowered its eye before Besi’s face.
“Linden is here,” and the eye beckoned to the shore.
Wearing a thick, glittering blue robe her brother, Linden, stood at the edge of a blue sea, the water lapping his feet and his arms outstretched, reaching towards her.
. . .
[ Ukrainian / українська ]
Бесі бачила, як кріз простір пустельної рівнини насувається темна низька хмара і прямує до неї. Її права рука ковзнула до лівого стегна, і кулак м'яко стиснувся навколо рукояті кинджала. Примруживши очі, Бесі побачила блакитні плями, що проблискували з-поміж купчастих форм цієї темної хмари. Хмара наближалася швидко, навіть миттєво, і Бесі побачила, чим насправді була ця маса.
Перед нею постала купка найнезвичайніших істот, яких їй доводилося бачити. Заввишки у вісім футів, ці істоти були повністю вбрані у мерехтливу блакитну мантію, крізь яку до неба простягалися дві тонкі, довгі руки. Вгорі їхні руки з'єднувалися, утворюючи чашу, в той час як в центрі зависло одне величезне, неймовірне, золоте око.
Далекою видалася подорож для Бесі, і вона пройшла дуже довгий шлях в пошуках свого брата. Ширяючи у космосі цілу вічність, вона й уявити не могла, що такі істоти можуть існувати. Їхня присутність вселяла в її душу щось схоже на страх. Але це був не той страх, який люди відчувають у разі небезпеки, а той, що відчувають, стоячи на краю всесвіту або перед заходом сонця, – священний трепіт.
Істота попереду злегка вигнулася і граційно простягла одну довгу руку з золотим оком, поки воно не повисло в повітрі прямо напроти обличчя Бесі.
«Я...» – пробелькотіла Бесі, але раптовий вітерець відкинув пасму волосся на її обличчя, і вона замовкла. До неї долинув гуркітливий голос.
«Ми стежили за тобою, поки ти подорожувала небом. Ти геть заблукала.»
Серце Бесі стиснулося і впало до кінчиків пальців ніг. «Я не хотіла залишати його», – прошепотіла вона, дивлячись в око.
«Ми знаємо», – відповів голос. Поміж ними повисла тиша. Бесі та істоти стояли так, поки не зайшло сонце і не засяяли зорі. Галактики з'являлися і зникали, цивілізації розвивалися і занепадали, а Бесі дихала повільно й неглибоко, поки черговий вітерець, цього разу ніжний, не доніс до неї м'якішим тоном у голосі: «Ходи».
Істоти утворили коло навколо Бесі і почали вести її крізь пустелю. Вони йшли цілу, дуже довгу ніч. Коли сонце почало підніматися у небо, вони дійшли до поля з високими рослинами, з яких звисали великі каламутні сфери, схожі на ягоди. Вони перейшли поле і нарешті досягли краю посівів.
«У нас було багато таких, як ти», – почула вона, і коли рослини залишилися позаду, вона побачила блискуче нетрівне селище на обрії океану. Бесі глянула на істоту, і вона повільно блимнула. Саме в той час, коли сонце досягло небес і зігріло пісок під ногами Бесі.
«Мій брат...?» – насмілилась запитати вона.
Істота знову вигнулася і повільно опустила своє око впритул до обличчя Бесі.
«Лінден тут», – промовило око і поманило її до берега.
Її брат Лінден, одягнений у товсту, блискучу синю мантію, стояв біля краю синього моря, вода омивала його ноги, а його руки простягалися до неї.
